Про мене

Народилася 18 вересня 1976 року в Києві у Світлани й Феді, чудової пари. (Безмежна їм подяка за це дорогоцінне народження!) Ще в мене є старший (на 3 роки) брат Максим. Більшу частину перших років життя я провела в бабусь у селі Шишаки на Полтавщині. Дідусі й бабусі мені все дозволяли й ні в чому не заважали (що, на думку мами, мене зіпсувало, бо виросла надто вже волелюбна дитина), за що я їм дуже вдячна.

У шкільні роки літо ми проводили так: місяць у таборах (піонерських), місяць у бабусь і місяць із батьками на морі. Це було стабільно й приносило багато радості та щастя. Молоко просто з-під корови, свій величезний сад, сільські поля, річка й ліс, суниці просто з трави, купання до синіх губ, запах сіна, коні, пасемо корів із подружками, потім — бах — піонерські лінійки, піонервожаті, вогнища, «зарниці», багато нових друзів, конкурси, дискотеки, «королівські ночі» (знаєте, коли всі одне одного мажуть зубною пастою), курси рукоділля, а потім — бах — море, кавуни, катери, підводні човни (завжди Севастополь), надувне коло, запах солоної шкіри, бризки, хрусткі ласощі…

Школа… Як у всіх дітей того часу — уроки плюс позакласні заняття. Чим я тільки не займалася! В’язання спицями й гачком (скільки метрів одягу було зв’язано!), вишивання гладдю й хрестиком, випалювання, макраме (хто ж тоді не ходив на макраме?!), теніс, фехтування (2 роки), музична школа (7 років, фортепіано) і бальні танці (6 років), самостійне бренькання на гітарі (звісно, всі пісні Цоя. Ну і «Гражданской обороной» я тоді захоплювалася — теж усі пісні. Янка, «Крематорій», «Чайф», ДДТ, «Машина времени», БГ і т. д. Ех, скільки концертів було взято штурмом! Ми тоді безплатно проривалися до палацу «Україна» величезним натовпом фанатів. І сиділи в перших рядах на концертах ВВ, брали автографи в Макаревича, Сюткіна, Скрипки та Єгора Лєтова). І навіть одного разу мені дуже хотілося стати музиканткою (то співати хотілося, то грати на гітарі, то на басу, то на барабанах — словом, хоч розірвися :)).

Від школи я завжди виступала на спортивних змаганнях (стрибки в довжину й біг на 3 км) і завжди їздила на туристичні зльоти. Ох, як там було здорово! Ми носилися лісом із картами, виконували різні завдання, ставили намети, розпалювали вогнища й в’язали вузли на час (це було моє улюблене. Я з радістю пропускала звичайні уроки фізкультури — ми з фізруком сиділи на лавці, і він навчав мене різних туристичних вузлів, поки всі бігали й віджималися. Я навіть посіла друге місце на одному зі зльотів київських шкіл). Було так захопливо й цікаво!

Ще трохи займалася п’ятиборством при ДТСААФ — тоді в мене була собака-коллі на ім’я Доллі. От із нею я й носилася через бар’єри й паркани, метала гранати, ми повзали по-пластунськи, ловили порушників — усе на майданчику для дресирування собак, де ми пройшли і ЗКД, і ЗВС (загальний курс дресирування, захисно-вартова служба).

До речі, найтриваліша й найсталіша мрія про майбутню професію — стати дресирувальницею в цирку. Звісно, мене цікавили тільки леви й тигри. Я кілька разів після вистав прокрадалася за лаштунки (а ще брала автографи в чудових дресирувальників Шевченків), гладила всіх звірят, спілкувалася з тими, для кого цирк — це життя… (До речі, можна сказати, що я таки працюю дресирувальницею, хі-хі. Дресирую себе й інших йогою та медитаціями. Адже внутрішні негативи наааба­гато небезпечніші й лютіші за будь-яких зовнішніх хижаків.)

Мене завжди цікавили «отакі» книжки. Ще в школі на перші «зекономлені» гроші я накуповувала Реріхів, Блаватську, Бейлі, ну й Папюса на додачу. Читала все запоєм і планувала втечу до Тибету. Настільки допланувалася, сидячи над картами й рахуючи кілометри, обмірковуючи маршрут, рахуючи дні й зважуючи свої сили, що зрештою навіть записала батькам прощальну касету. Я там казала, щоб вони не хвилювалися: я, мовляв, лише до Тибету по знання, повчуся там багато років, а потім повернуся назад, уся така розумна й просвітлена, що пізнала сенс буття. І щоб не переживали, все добре, дійду пішки. Я збиралася йти через Таджикистан із кришнаїтами. Фух, мабуть на щастя, не пішла. Усьому свій час.

І, до речі, мене завжди мучило відчуття «старості», «все знову спочатку», «дежавю» — я просто знемагала від стану «забуття того, що було раніше, до цього життя». От народилася з такою старою душею, була тут уже стільки разів, а знову доводиться рости й усього вчитися, тицятися життям, як сліпий кріт, знову програвати набридлий сценарій і наступати на ті самі граблі — і все через те, що я забула щось важливе… І що ж це таке?… Ууууу!

В інституті я вчилася заочно, бо дуже хотілося фінансової незалежності. Вийшла з мене «викладачка історії та теорії культури» — спеціальність досить широка, можна навчати чого завгодно, адже все підпадає під це визначення — «культура». Певною мірою й моя теперішня професія йога-тічера стосується того самого. Ну а тоді я працювала секретаркою в різних місцях — найдовше в «Українському домі» секретаркою виконавчого директора та в «кузні кадрів» «Бліц-Інформ» у відділі маркетингових досліджень (по кілька років).

Паралельно з роботою й особистим життям я відвідувала найрізноманітніші семінари. Одним із перших був «ошівський» тренінг. Спонтанний танець, відчування із заплющеними очима, сатсанги, динамічна медитація… Я була наймолодшою учасницею тренінгу (ще в школі). Для мене це був прорив. Такі цікаві люди, з якими можна почати розмову, відштовхуючись від поточного моменту, які так легко все розуміють…

Тоді ж я познайомилася з однією цікавою жінкою — на той момент вона працювала вахтеркою в школі, і я навіть не знаю, як вона виживала фінансово. Збирала пляшки. Мені навіть важко переказати наші розмови… Ми часто гуляли Трухановим островом, і вона звертала мою увагу на все навколо. Я збирала пляшки разом із нею, розмовляючи про якісь неземні речі, розширюючи сприйняття й відчуття минущих моментів життя. Чарівна жінка. Дякую їй.

Потім була ціла епоха тайцзіцюаню. Я кілька років займалася в Юри Коваленка. Ох, як він нас мучив! «Що це за тай-цзі-балет? Ви що, сюди танцювати прийшли? Навіщо ви взагалі сюди ходите?!» Так, це він. Ми годинами стояли «в дереві»… а він нас усе критикував. Який чудовий учитель! У нього я теж багато чого навчилася… Якось так вийшло, що я трохи попрактикувала і стиль У, і Ян, і Чень — мені дуже подобався тайцзіцюань, наша група. Щороку ми виїжджали на Меганом або в Лисячу бухту й практикували…

До речі, тією ж групою ми навіть узяли участь в «експерименті» «чи зможуть білі мавпи навчитися Пекінської опери», хі-хі. До Києва приїхали якісь зірки Пекінської опери, і для посольства вирішили організувати щось на кшталт показового курсу навчання й концерту. У ролі піддослідних кроликів виступила наша команда тай-цзі на чолі з Юрою. Пару тижнів ми вчили рухи (щось на кшталт пантоміми, тільки на китайський лад), а потім влаштували концерт-виступ для працівників посольства, їхніх родин і просто шанувальників китайської культури. Треба сказати, вийшло вражаюче. А мені ще й доручили рахувати китайською. (Там усе йде під рахунок, і ведучий ніби тримає ритм. О, це було відповідально й хвилююче.)

А в Центральному ботсаду ми щоліта на вихідних стояли «в дереві» під деревами… Зливалися з природою… Ах, наш майданчик і досі там… (І Юрі величезне спасибі.)

Після чергових курсів вільного дихання, вайвейшну й холотропу додалися нові переживання, осмислення, стани… Те саме можу сказати й про саєнтологію — якщо не зациклюватися на Роні Хаббарді, можна отримати масу нових відкриттів про себе й світ довкола. Також я відвідувала один психологічний гурток. Ім’я викладачки точно не пам’ятаю — здається, Мей Хілі. Ми працювали групою, і було дуже пізнавально знайомитися зі своїми й чужими тарганами (загальноприйнятими чи унікальними, набутими чи вродженими).

А ще мені ну дуже сподобався курс ейдетики (образне запам’ятовування) — чудово розвиває пам’ять. Я б кожному радила пройти такий курс для загального розвитку. Підходить усім — кінестетикам, аудіалам, візуалам, дітям і дорослим, щасливим чи тим, хто шукає щастя, — дерзайте!

Ще було цікаво (на той момент) на семінарах Денисова (вони із Золотовим придумали цю методику) — розвиток відчування й альтернативного бачення. Особисто бачила, як люди після кількох занять навчилися бачити із заплющеними очима (звісно, не так, як із розплющеними) — це тривалий процес навчання, але це може кожен! Працювали з різними станами, у парах і в групі, танцювали, комунікували — є що згадати!

Звісно ж, практики Кастанеди — це цілий пласт мого минулого. Я навіть змайструвала скриньку для перепогляду, поставила її на шафу й час від часу туди залазила, переглядаючи всіх за списком. (Хто не читав Кастанеду — негайно на ринок, купуйте всі книжки, наберіться терпіння на перші дві (далі буде цікавіше) і читайте, читайте, читайте. Ви що — це ж класика!) Практики з книжок Тайші Абелар і Флорінди Доннер конспектувала й у міру своїх сил і розуміння практикувала. Величезне їм спасибі за ці знання.

А потім з’явилася йога. Якось узимку 1999 року в мене вдома друзі з тай-цзі передавали комусь книжку Андрія Сидерського «Йога восьми кіл» — я помітила й попросила почитати до завтра. Проковтнула залпом. Спробувала зробити щось із того, що на фото здавалося легким, — ага, не так усе просто! Потім прочитала «Третє відкриття Сили» й помчала на заняття до Андрія. Я не могла повірити, що такі люди можуть жити в тому самому місті, — так мене вразили книжки.

Пам’ятаю стан, у якому йшла на перше заняття, — наче це був останній шанс. Якщо проґавити зараз, такої можливості більше не буде. Звісно, йога мене «зачепила». Я знайшла своє. І, звісно, я дуже вдячна Андрієві за те, що він щедро ділився з нами досвідом, надихав своїм прикладом і запалив цей йогівський вогонь у серцях багатьох.

Якийсь час я поєднувала йогу й тайцзі. Виходив смачний багатошаровий бутерброд. Одне допомагало іншому. Досі вважаю ці практики чудовою комбінацією. Плюс віпассана. Так — окрім йоги й тайцзі третьою складовою на кілька років стала віпассана. Як, ви не знаєте, що це таке? О, як і з Кастанедою, — терміново реєструйтеся на курс, не гайте часу!

Я багато розповідала про віпассану на всіх своїх семінарах, у багатьох інтерв’ю, тож тут уже точно не буду! На цей момент я пройшла лише 8 таких 10-денних курсів. Після 4-го курсу я вже не могла витримати того, що стільки людей у нашій країні знати не знають про цю практику й не мають змоги з нею познайомитися, — тож доклала всіх сил, щоб організувати такі курси в Україні. Мені допомагали кілька близьких друзів, я знайшла перших спонсорів, і — ура! — тепер на курсах віпассани в Україні щоразу так багато людей! Щойно відкриваєш реєстрацію, як за кілька днів її вже час закривати, бо місць більше немає.

Я дуже рада, що організувала перші курси віпассани в Україні, — уже тільки заради цього варто було народитися в цьому світі. Як виявилося, моя місія була не лише в цьому.

Кілька років я свято вірила лише в «гоєнківську» версію буддизму й практикувала медитації та йогу. Від тайцзі відмовилася — довелося ним пожертвувати заради якісніших занять двома названими практиками. Усього, на жаль, не встигнеш.

Отже, роки занять, викладання… Дякую моїм колегам-йогам за їхню дружбу, підтримку чи просто за те, що вони несуть людям! (Вибачте, імен називати не буду. Я всіх вас ціную, люблю й поважаю. Низький вам уклін.) І, звісно ж, дякую всім, хто в мене вчився! Без вас я не була б тією, ким є зараз, — адже ми вчилися одне в одного. Дякую!

Про подорожі. Уперше я поїхала до Індії у 2002 році (це взагалі була моя перша поїздка за кордон — ну, Польща й Прибалтика в шкільні роки не рахуються) з мінімальним знанням англійської (у школі вчила французьку). Про Індію я писала й ще допишу в ЖЖ. Коротко — я почувалася не те щоб удома, а буквально дитиною на руках у матері: повна захищеність, затишок і безпека. Тоді я подорожувала максимально «бюджетно», але Індія показала мені, як багато у світі добрих людей. Можна бути вкрай бідним, але якщо серце щедре — завжди можна подбати про того, хто потребує, і чимось поділитися. І ця турбота та дешеві подарунки значно цінніші за будь-які матеріальні дари, які тільки можна піднести.

Не втомлююся всім повторювати: люди! Подорожуйте! Це неймовірно просвітлює!

Я бувала і в Європі — Португалія, Іспанія, Франція, Німеччина, Італія, Польща, Данія. До Португалії та Іспанії ми їздили на конференції з йоги, у межах яких проводилися так звані «чемпіонати світу з йога-спорту». У багатьох «йогів» це викликає масу найрізноманітніших ментальних станів, хвилювань, запитань і просто скептичних знизувань плечима. Я багато разів розповідала про суть цих «змагань», тож тут не буду багатослівною.

Скажу лише, що мій титул «чемпіонка світу з йога-спорту в розділі артистик-йога» для мене просто ще один ярлик. Я чудово розумію, що це не означає, що я «найкращий йог». Боронь Боже. У концепції цих щорічних семінарів і змагань теж немає такої ідеї — визначити «крутих» і нагородити їх титулами. Це лише засіб популяризації йоги. Знаєте, як у спорті: ті, хто посів призові місця сьогодні, не факт, що посіли б їх, виступивши іншого дня чи з іншими суперниками. Дуже багато чинників сходяться в одній точці простору — і виходить те, що виходить. Так, ці йогівські титули про щось говорять. Але не так уже й багато. Головне — що відбувається далі в розумі практиків.

2004 року ми зустрілися з Женею (Танковським), а за рік одружилися й поїхали на 6 місяців у «весільну подорож». Ми побували в Індії, Непалі, Таїланді, Камбоджі та на Шрі-Ланці. Ці місяці ми і практикували, і відпочивали. Я вкотре побувала на віпассані в Таїланді (раджу — окремі келії, умови чудові). На півночі Таїланду я також пройшла 2-тижневий інтенсив із тай-йога-масажу. Ох, теж усім раджу! За умови, що вчитиметеся там із кимось, хто потім робитиме вам такий самий неймовірно божественний 3-годинний масаж.

Три роки тому, у 2006-му, я зустріла свого Вчителя, Чокі Німу Рінпоче. Вже й не знаю, що доброго я зробила в минулому, що зійшлися всі причини й умови для цієї довгоочікуваної зустрічі. Це справді схоже на те, як описують у книжках. Коли я читала ці описи, то зі своїм звичним скепсисом думала, що там є перебільшення й екзальтація. Так от — ні. Ті самі почуття охопили й мене: я знайшла, я вдома, ось воно. Скільки ж енергії звільняє внутрішня антена, що припинила роботу (як пошук Wi-Fi, що швидко висаджує батарею)! Це як очі людини, яка вже кохає й більше не шукає. Вона все знайшла, і з нею це вже сталося.

2007 року ми з (на цей момент уже колишнім) чоловіком відкрили Київську Йога Студію в Києві. Але так склалося, що 2008 року ми перебралися на кілька років до Непалу, де я планувала вивчати буддизм, а чоловік сів у 3-річний ретрит… Про наше тодішнє життя там я писала в «Живому журналі» — заходьте почитати історії, кому цікаво.

Ретрит чоловіка затягнувся на 9 років (на що я точно не розраховувала) — 8 із них я підтримувала його фінансово. І цього точно нікому не раджу: жінка не повинна фінансово утримувати чоловіка (байдуже, ретрит це чи ні). Тут буддисти можуть скільки завгодно посипати мою голову попелом, але це мій гіркий життєвий досвід і тепер уже тверде переконання, що так неправильно. Так, іноді мені допомагали друзі, час від часу в йога-студії ми збирали гроші на ретрит — я їм дуже вдячна! — але загалом це була моя відповідальність. І навіть знаючи, що жаль про добру справу зводить нанівець усю добру карму (як вірять буддисти), я б на це не пішла, якби можна було вибирати, як прожити ту ситуацію заново.

Думаю, я напишу у своєму блозі свої міркування про ретрити й про готовність людей у них іти — досвід життя в Непалі дав мені добру вибірку й статистику: усе не так просто й райдужно, як здається, коли ми читаємо книжки про далекі й манливі Гімалаї. Я аж ніяк не проти ретритів! Сама мрію в цьому житті пройти хоча б один 3-річний ретрит. Але варто бути справді готовим: морально, мати знання й отримати настанови, бути вільним від зобов’язань (не лише у своїй голові), плюс фінансова незалежність на весь час ретриту.

Про життя в Непалі я ще розповідатиму й відповідатиму на запитання — 8 років були сповнені безцінного досвіду, знань, благословень і сили.

Сподіваюся, у минулому я принесла людям якусь користь. Можливо, приношу й зараз. І докладу всіх зусиль, щоб бути максимально ефективною й корисною в майбутньому. Така моя мотивація.

Чи варто було все це писати про себе?…

Якщо хоч хтось один піде на віпассану, на інші розвивальні курси, вирушить у подорож — і це круто змінить його чи її життя на краще, якщо хтось, можливо, приїде до Непалу зустрітися з Ученням і живими носіями традиції… — якщо так станеться, я буду щаслива!

03.10.2009, Бода (Boudhanath), Катманду, Непал. (Невелика редакція й доповнення — 2019)

P.S. Для найголовнішого й найдорогоціннішого я поки не знайшла слів, щоб розповісти так само легко й невимушено, як я розповідала вище про курси, семінари, захоплення й розвивальні практики… (Отак завжди буває!) Але мені здається, що з моїх учинків ті, хто читає ці рядки чи знає мене, зможуть зробити висновок: якщо вже я провела 8 років у Непалі, долаючи певні труднощі, то це серйозно…

Учення й практики тибетського буддизму настільки безмежні й глибокі, а живі носії традиції настільки чудові, величні, вражаючі й дорогоцінні, що зараз мені здається недоречним і дрібним їх вихваляти, говорити про їхні переваги над іншими системами… Адже все суб’єктивно, і те, що для одного шлях, інший може сприйняти як нонсенс (через затьмареність сприйняття в цей момент).

Просто зверніть увагу на вчення Будди — можливо, це саме те, що ви шукаєте. Я більш ніж упевнена, що воно може розв’язати всі ваші екзистенційні проблеми. :))))

Успіхів у практиці!

P.S. 2 — дописую в січні 2017 року!
Скільки сюрпризів підносить нам життя! За цей час стільки всього змінилося!

Буддизм, звісно ж, проник і залишився в самому серці. 2016 року я стала щасливою мамою й пізнаю себе, сина й танець життя в новій якості. Сподіваюся, завдяки материнству (яке веде до справжнього дорослішання) мій потік життя буде ще наповненішим, і я ділитимуся «розумним, добрим, вічним», надихаючи багатьох на Шляху!